Как древние укры Донбасс порабощали

[Ольга Киевская]

Приєднання Донбасу до України почалося 900 років тому
Олександр ПАЛІЙ


Походи Святополка і Володимира Мономаха започаткували приєднання Донбасу до України. З численними кривавими битвами це приєднання тривало ще півтисячоліття і закінчилося лише в середині XVI століття.


Святополк Ізяславич княжив у Києві у драматичні часи – буремне двадцятиліття 1093-1113 років. Саме у ці часи Київська держава почала потужний наступ на Дикий Степ – землі лівобережжя Дніпра та Донбасу, з яких племена половців постійно турбували Русь (Руссю у 8-17 століттях називалася Центральна Україна, а з 12 і до 20 століття - і Західна Україна).

За Святополка Русь переходить від активної оборони у відносинах із Степом до активного наступу, з регулярними наступами і постійними вилазками у серце ворожої країни, яке знаходилося в районі сучасного Донбасу і на Дону.



У боротьбі з Диким Степом Святополк почав невдало. Він заточив половецьких послів „за нахабство”, а потім напав на них із невеликим військом. Як результат – чимало війська було перебито під Трипіллям, ще й під час втечі у ріці Стугні втопився брат тодішнього Чернігівського князя Володимира Мономаха Ростислав – син попереднього Великого Київського князя Всеволода. У підземеллі Софійського собору, в усипальниці київських князів, 1961 року між різними останками було знайдено череп Ростислава; у черепі стримів залізний наконечник стріли. Звідси ясно, чому молодий і здоровий, що умів плавати, Ростислав „раптом став потопати перед очима Володимира”: він був смертельно поранений. Про його загибель у Стугні говорить і „Слово о полку Ігоревім”.

Половці пішли в наступ і вдруге розбили ополчення князя на Жулянах, де „погинуло більше, ніж під Трипіллям”. Сталося це влітку 1093 року.

У літописі передано муки полонених: „Напустив же бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася. Справедливо і належно це є. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі». Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. І знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне. Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом! Бо кого Бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого!”.



Святополк заради миру з половцями одружився з дочкою Тугоркана, хана половецького, але миру не настало. Наступного року половецькі хани Ітлар і Кітан прийшли до Володимира Мономаха в Переяслав за даниною. Володимир дав сина свого Святослава Кітанові в заручники, а Ітлар перебував у городі з дружиною.

Посланці з Києва від князя Святополка намовляли Володимира перебити половецьких ханів: „Він говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?» Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливають безперестану?» І послухав їх Володимир”.

Спершу провівши спецоперацію з викрадення Святослава, русини перебили всіх половців, які стояли під Переяславом. Половців, які стояли в самому Переяславі, русини заманили в хату, розібрали її стріху та постріляли з луків.

Війна розгорілася з новою силою. Тесть Святополка Тугоркан 1096 року обложив Переяслав. Але в лютій січі 19 червня половецьке військо наголову розгромлене під Переяславом:

„І, це побачивши, половці кинулися втікати, а наші погнали вслід за ворогами, рубаючи противників. Учинив у той день Господь спасіння велике: місяця червня у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир Печерський”.

Проте інша орда половців хана Боняка за відсутності князів мало не вдерлася в Київ, а також запалила Печерський монастир. Чернець Нестор-літописець, який був свідком цих подій, пише:

„Прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало в город не ввігналися половці. І запалили вони села по піску довкола города, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев’яний Германів. І прийшли вони на монастир Печерський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили [все], коли що знаходили в келії. Тоді ж запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видубичі. Усе те окаянні половці запалили вогнем... Убили бо із братії нашої кількох оружжям безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам”.

1103 року князі організовують новий наступ на половців. Київське військо дійшло до Хортиці і на ріці Молочній (нині Запорізька область) наголову розбили велетенське половецьке військо:

„І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, І страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня. І велике спасіння вчинив бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!» І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски. А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей, тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні”.



1107 року стався черговий розгром половців під Лубнами:

„У тім же році прийшов Боняк, і Шарукань Старий, і інших князів багато, і стали вони навколо Лубна. Святополк же і Володимир, і Олег, і син його Святослав, Мстислав, Вячеслав і Ярополк Володимировичі пішли на половців до Лубна, о шостій годині дня перебрели через Сулу і зняли клик на них. Половці ж перелякалися і од страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, і другі, піші, побігли. Наші ж стали сікти їх, а других руками хапати, і гнали їх до [ріки] Хорола. Убили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня у дванадцятий день, і вернулися до себе з побідою великою”.

1109 року військо воєводи Мономаха Дмитра Іворовича захопило тисячу половецьких веж, пройшовши через увесь Дикий Степ до Дону.

1111 року Святополк Київський і Володимир Мономах, який у цей час був Чернігівським князем, наголову розгромили половців на ріці Дегія (нині Харківщина, приток ріки Берека), а також на ріці Сільниця, і пройшли від Дону через весь нинішній Донбас, громлячи міста і стани половців, зокрема, спаливши їхню столицю та взявши данину з іншого головного міста.

Тож, половці зазнавали поразки за поразкою. Укріплення Русі насувалися щораз далі у степ.



По-суті, Київ за князювання Святополка в основному справився з половецькою навалою. Хоча половці ще майже півтораста років шарпали прикордонні фортеці України, вони вже ніколи не становили смертельної загрози Києву та найбільшим містам.

За радянських часів ці успіхи Києва замовчувалися. Вони не вкладалися в загальну картину занепаду Русі і вивищення північно-східних околиць, та, зокрема Суздалі, яку намагалася намалювати офіційна російська та радянська історіографія. Тим більше, що всі перемоги над половцями робилися руками князів власне Русі – Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

Для нас цікаво, що по-суті, походи Святополка і Володимира Мономаха започаткували приєднання Донбасу до України. З численними кривавими битвами це приєднання тривало ще пів тисячоліття і закінчилося лише в середині 16 століття, з підпорядкуванням земель нинішньої Донеччини Війську Запорізькому та створенням на її землях постійних козацьких поселень, згодом об‘єднаних у Кальміуську паланку Війська Запорізького.

За час перебування Святополка при владі відбулося одразу три княжі з‘їзди – аналоги сучасних „круглих столів”, і два з них навіть закінчилися підписанням аналогів „універсалів”.

Проте доля цих „універсалів” традиційна. Під час Любечського з‘їзду на Чернігівщині князі сказали між собою: «Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою».

Однак одразу по з‘їзді володимирський князь Давид Ігоревич схопив теребовлянського князя Василька і осліпив його. Слід сказати, що цей випадок цілком вибивається з історії Київської Русі. Загибель князів у міжусобицях досить часто мала місце, однак відбувалася майже виключно на полі бою.

Решта князів були в шоці: „Володимир Мономах, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся, і заплакав вельми, і сказав: «Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла. Якщо сьогодні ми не поправимо — більше зло встане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руська, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руську”.

Князі сказали Святополкові, який стверджував, що непричетний до злочину: «Не в Давидовім городі він схоплений і осліплений, а в твоєму».

Кияни не дали втекти Святополку з Києва, який перед масовим протестом збирався це зробити, а послали до Володимира Мономаха його матір і митрополита: «Ми молимо тебе, княже, і обох братів твоїх: не погубіть Руської землі. Бо якщо піднімете ви рать між собою, погані будуть радуватися і візьмуть землю вашу, що її зібрали були ваші діди і отці ваші трудом великим і хоробрістю, борючись за Руську землю. І інші землі вони добули, а ви хочете погубити Руську землю».

Як результат – Святополк залишив за собою велике Київське княжіння, але сам мусив виганяти Давида Ігоревича із Володимир-Волинського. Князеві-„мокрушнику” за провину було віддано менше місто Дорогобуж (нині крихітне містечко на Рівненщині), де він і помер.



Олександр Палій, історик, для „Оглядача”

http://www.obozrevatel.com/news/2007/1/11/151510.htm