саша
Участник
Зарегистрирован: 12.12.2006 Сообщения: 2
|
|
|
|
Это должно быть Вам интересно. В работе использовано много цитат из программных произведений украинских нацистов, что ярче любых других обвинений показывает сущность их идеологии. Большая просьба: присылайте свои отзывы!
ФІЛОСОФІЯ НАЦІОНАЛ-РАДИКАЛІЗМУ В УКРАЇНІ
ПЛАН
Вступ.......................................................................................................................3
1. Витоки українського націонал-радикалізму...........................................................5
2. Філософія “інтегрального націоналізму”.……………………………......................................16
2.1. Ідеологічне підґрунтя Організації Українських Націоналістів (ОУН)....................17
2.2. “Націоналізм” Д. Донцова.................................................................................20
2.3. “Націократія” М. Сциборського.........................................................................22
3. Ідеологія сучасних українських націонал-радикальних організацій.....................25
4. Націоналізм істинний та псевдонаціоналізм..........................................................34
Висновки...............................................................................................................41
Перелік використаних джерел................................................................................44
ВСТУП
Актуальність теми. Дана робота є намаганням, по-перше, розкрити людиноненависницьку сутність ідеології українського націонал-радикалізму: а) з позицій філософії; б) виходячи з аналізу програмних документів ОУН, а також творів провідних ідеологів українського національного руху; по-друге, обґрунтувати фальшивість доводів адептів цієї ідеології. Вказані доводи побудовані, головним чином, на оцінках історичних подій, які свідомо перекручуються. По-перше, це відноситься до історії походження східних слов’ян (українців, росіян та білорусів), по-друге, це стосується Переяславської Ради, по-третє, - діяльності ОУН-УПА. З перелічених пунктів бачимо, що всі вони пов’язані з відносинами України-Росії. До того ж можна говорити впевнено, що оцінка ключових моментів історії України ведеться з точки зору інтересів українського національного руху. Однак історія цього руху і історія України як історичної області та народу не є одним і тим самим. Дане положення очевидне для будь-якого серйозного історика-професіонала, що себе поважає, навіть якщо він сам поділяє ідеологію національного руху. Наприклад, відомий емігрантський український історик І. Лисяк-Рудницький відмічав, що «під “українською історією” можна розуміти різні речі: з одного боку історію українського національного руху, з іншого – історію країни і народу» [12;146]. Вказана підміна предмету історії є одною з головних причин надмірної політизованості історії України, однобічного (і тому неглибокого) її вивчення певною частиною дослідників. Між тим, намагання моралізувати історичний процес міфологізує історію. Воно створює так би мовити “віртуальну реальність”, яка не дає історику можливості неупереджено розглянути історичний процес, розібратися в його рушійних силах та механізмах, і, нарешті, відповісти на головне питання будь-якого дослідження: чому трапилось саме так, а не інакше.
В той час, як у підручниках, затверджених Міністерством освіти і науки України, вищевказані історичні події описуються в більш-менш завуальованій формі, то в пропагандистських виданнях і газетних публікаціях вони подаються прямо і чітко [29, 30, 31, 32]. Робиться це з однією метою: виправдати ідеологію українського націоналізму та прищепити її якомога більшій кількості людей, що мешкають в Україні, починаючи ще зі шкільної лави. Адже не є секретом, що основна маса населення знає ту історію, яку їй запропонують у школі. І від того, який багаж історичних знань отримає дитина, у значній мірі будуть залежати її світогляд, відношення до навколишнього світу, до минулого, те, яким вона буде намагатися бачити майбутнє: своє та своєї країни. Вказаними чинниками обумовлюється актуальність написання даної роботи.
Метою дослідження є:
1) розкриття сутності філософії “інтегрального націоналізму” Д. Донцова (на прикладі його праці “Націоналізм”), ідеології ОУН, а також філософії провідних сучасних українських націонал-радикальних організацій;
2) тлумачення понять націоналізму істинного та псевдонаціоналізму.
Для досягнення вказаних цілей ставляться наступні завдання:
1) розглянути передісторію появи українського націонал-радикалізму;
2) показати основні риси філософії націонал-радикалізму в Україні;
3) розрізнити поняття істинного націоналізму та псевдонаціоналізму;
4) дати обґрунтування фальшивості українського націоналізму.
Методологія дослідження. У процесі написання даної роботи використовувався діалектичний підхід до розгляду досліджуваних проблем. В рефераті використано історично-порівняльний метод, а також методи аналізу та синтезу літературних джерел.
В даній роботі багато цитат із творів ідеологів українського націонал-радикалізму – як сучасних, так і їх попередників. Це є виправданим і необхідним з погляду на вимогу об’єктивності розповідання.
1. Витоки українського націонал-радикалізму
Радикалізм як політична течія передбачає прагнення до остаточного вирішення складних проблем, коли вибір засобів зумовлюється лише кон’юнктурною політичною необхідністю. З точки зору радикалізму для досягнення жаданої мети придатні будь-які засоби. Радикалізм ґрунтується на певних філософських принципах, що вимагають спрощення ситуації з її реальними труднощами, виходячи з того, що немає становища, яке було б непідвладне суб’єкту політичної волі. Для ідеології радикалізму характерне граничне загострення проблеми як засіб її розв’язання [26; 321]. Ця течія може існувати в межах багатьох політичних ідеологій, інколи зливаючись з ними без останку, інколи існуючи як провідна чи периферійна тенденція. В даній роботі ми будемо розглядати тільки один різновид радикалізму – національний, і – тільки в Україні (іншими назвами українського націонал-радикалізму є інтегральний, або чинний націоналізм, або український націоналізм).
Вважається, що першим, хто означив головні аспекти сучасного українського націонал-радикалізму, був М. Міхновський. В 1900 р. У Львові вийшла його брошура “Самостійна Україна”, яка стала втіленням певних попередніх поглядів на українську національну ідею. Але ж яка передісторія появи цієї брошури, звідки взялися такі радикальні погляди? Лише маючи правдиву інформацію про першоджерела цих поглядів, ми прийдемо до правильного розуміння ідеології українського націоналізму.
На Лівобережній Україні в 40-х рр. ХІХ ст. на зміну романтичному (етнографічному) українофільству, представниками якого були І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, П. П. Гулак-Артемовський, прийшла політична поезія Т. Г. Шевченка. Він став одним із засновників українського національного руху, його духовним батьком. Його внесок у розробку образу “України” і надання йому романтичного ореолу важко переоцінити. Багато в чому завдяки поезії Шевченка українська тематика не тільки знайшла своє вираження, але й стала невдовзі надбанням широкої громадськості. Шевченко не був ідеологом у буквальному розумінні цього слова. Він формулював національні ідеали не в чіткому вигляді, а в літературних образах. Але саме він дав той емоційний поштовх, той ірраціональний імпульс до розвитку, якого потребує і з якого починається національний рух. Він визначив ціннісні орієнтації і шляхи втілення національних ідеалів. Однак, лише сила художнього слова не могла замінити розробки політичного трактування сутності відносин України та Росії. Тому прихильниками української національної ідентичності паралельно з емоційно-поетичною почала створюватися й політична концепція. Це було зроблено членами Кирило-Мефодіївського товариства – таємної організації, яка стала відправною точкою в діяльності українського національного руху і формуванні української національної ідеології [14]. Кирило-Мефодіївське товариство вперше внесло політичні мотиви у чисто культурну і цілком регіонально-патріотичну діяльність представників громадськості Лівобережної України. Члени Товариства (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.) поставили собі за мету домагатися утворення незалежної України, тобто як національно-державного цілого, а не відновлення колишньої гетьманської автономії. М. Костомаровим, в майбутньому відомим істориком, була написана “Книга буття українського народу”. У ній цілеспрямовано дається заздалегідь утопічний і такий, що не відповідає історичній дійсності, погляд на історію України, яка репрезентується як самостійний суб’єкт, що провадить самостійну політику. Так, наприклад, вона добровільно об’єдналася з Польщею як “сестра із сестрою” (очевидно, на умовах рівноправ’я). Далі, коли та не захотіла жити у мирі та злагоді, Україна “приєдналася” до Москви “як єдиний люд слов’янський с слов’янським нерозділимо і несмісимо” (тобто знов-таки як досить самостійний і рівний Росії суб’єкт права). Але Москва цього терпіти не бажала і порушила це ідеальне становище. Україна “попалася в неволю”, а цар став для неї “все одно… що ідол і мучитель”. “І пропала Україна”, робиться висновок [11;249-251].
Весь подальший ідейний та політичний розвиток українського національного руху проходив у відповідності з наведеними вище оцінками та принципами.
На Правобережжі ситуація складалася дещо інакше: політичне українофільство зародилося тут в польських колах. В кінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. польські діячі в еміграції почали підготовку до повстання проти Росії. В цей період за кордоном з’являються публікації на історичні та мовні теми, які мали за мету обґрунтувати теорію національної окремішності українців від росіян та прищеплювати ворожість до росіян та всього руського. В цьому випадку внутрішній розбрат полегшив би полякам досягнення поставлених цілей (сутність їх зводилася до відновлення Польщі в тих кордонах, які вона мала, володіючи західними та південно-західними руськими землями, а в крайньому випадку до відділення України від Росії, що потягнуло б за собою, з одного боку, ослаблення Росії, а з іншої – перетворення України в бар’єр між “туранською” Москвою і “арійською” Європою) [21].
“Фундаментальний внесок” в теоретичне обґрунтування окремішності українців від росіян вніс поляк Франтішек Духінський, який здійснив без перебільшення “революційний переворот”, що змінив всю концепцію історії слов’ян взагалі, а особливо, що стосується Польщі та Росії. В 1858-1861 рр. у Франції опублікована головна праця Духінського “Основи історії Польщі та інших слов’янських країн, а також історія Москви”.
“Москалі”, за твердженням Духінського, взагалі не є слов’янами, а належать до народів “туранської гілки” (тобто угро-фінських та урало-алтайських).
“Історія Русі до ХІV ст., - писав Духінський, - є історією, що підготовлювала мешканців цих земель, і рюріковичів, і слов’ян, до з’єднання із слов’янами надвіслянськими… Виключати історію слов’ян з Волині та східної Галичини із історії Польщі до ХІV ст. і включати історію цих земель, які називаються Руссю, до історії Москви до ХІV ст. є найважливішою історичною помилкою” [34].
Як вказано вище, “теорія” Духінського була покликана обґрунтувати претензії поляків на володіння західними і південно-західними руськими землями. До речі, навіть у передмові до зібрання творів Духінського, що вийшло в 1901-1904 рр., говориться, що він не був ученим в точному розумінні цього слова, а своїми науковими працями боровся за політичні інтереси Польщі. Але досягти потрібного результату досліджень суто науковим шляхом було неможливо. “Теорія” Духінського з наукою нічого спільного не мала і являла собою настільки явну нісенітницю, що в чистому вигляді не могла бути використана. Галицькі ж українофіли не вигадали нічого кращого і пристосували цю “теорію” до своїх потреб, просто замінив у тексті “Польщу” на “Україну”. Вигадки про москалів-фіннів, які присвоїли назву Русь, були запущені в народ.
Для того, щоб надати українському варіанту “духінщини” науковий вигляд, австрійською владою у Львівському університеті було відкрито відповідну кафедру, яку очолив М. Грушевський (до речі, нинішні українські автори надають перевагу в авторстві цієї “теорії” саме М. Грушевському, замовчуючи ім’я її справжнього автора).
Очевидно, що між мешканцями південно-західної та північно-східної Росії в ХІХ ст. були певні відмінності. Український історик М. Костомаров опублікував в 1861 р. статтю під назвою “Дві руські народності”, в якій писав про ці відмінності. Але, говорячи про дві народності, Костомаров все-ж-таки казав про дві руські народності. В цій статті “сказано і доведено, що дві руські народності доповнюють одна одну і їх братське з’єднання спасительне і необхідне для них обох” [10;534]. Духінський же та його послідовники заявляли про те, що це зовсім різні, чужі і глибоко ворожі народи, які не мають між собою нічого спільного.
Слова М. Костомарова ще раз доводять правоту супротивників антиісторичної теорії Духінського: стаття “Дві руські народності” мала за мету “заперечити неправдиві польські теорії про неслов’янське походження всього великоросійського народу... Духінський брався не за свою справу і зовсім не був підготовленим до вирішення таких важливих питань: він не був знавцем ані фінських чи східних мов, ані російської археології, тоді як ґрунтовні знання у всьому цьому були справою першої необхідності для вирішення тих задач, за які взявся автор”. Його теорії лестили польським мріям, і тому зрозуміло, що приймались з великою вірою поляками, які в той час (перед повстанням проти Росії 1863 р.) схильні були “ухопитися за все, що... накидало хоча б якусь тінь на російський народ”. “Я мав за мету довести всю слабкість і безпідставність історичних поглядів на наше минуле і особливо на склад великоросійського народу” [10;533].
Перераховані вище та наступні аргументи адресовані перш за все нинішнім українським націонал-патріотам, які нічого кращого не знайшли як піти до слідах галицьких духінців-шовіністів (термін введено М. Драгомановим) ХІХ ст. Безумовно, будь-який шовінізм потворний, але там, де він спирається на економічну та військову могутність, він має хоча б реальне підґрунтя, а там, де він шукає опори тільки в минулому, на породженнях хворобливої уяви, він не тільки потворний, а ще й нерозумний. Це визначення, застосоване до польського шовінізму Ф. Духінського, ще в більшій мірі може бути застосоване до шовінізму галицьких українофілів та їх нинішніх послідовників, які пишаються своїм чистокровним слов’янським походженням, що возвишує їх над великоросами-“фінно-монголами”. Такий шовінізм виглядає вже зовсім нерозумним, якщо врахувати той факт, що не тільки в північно-східній Русі слов’яни змішувалися з неслов’янами, подібний процес відбувався і на півдні Русі, де також слов’яни змішувалися з неслов’янами, а саме з народностями тюркського походження.
Галицько-руський публіцист О. А. Мончаловський писав наприкінці ХІХ ст.: “Українофіли, а також іноплемінники, які не розуміють руської мови і не знають руського народу, але ненавидять його і бояться його єдності, люблять обґрунтовувати етнографічну окремішність малоросів від великоросів на змішуванні останніх з фінами і татарами. Хіба у південній Русі не було татар? Хіба в жилах руських галичан мало татарської крові?” [23]. В той же час, наприкінці ХІХ ст. в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона було сказано: “Не підлягає сумніву, що малороси взяли в себе чимало крові древніх тюркських народів південної Росії – у всякому разі більше, ніж великороси, які натомість асимілювали багато фінських народностей”.
Цілком очевидно, що нинішні прихильники теорії неслов’янського походження великоросів, намагаючись зробити цю теорію елементом сучасної української ідеології, демонструють передусім своє безпросвітне неуцтво. Поряд з цим, беручись “просвіщати” мешканців України відносно етнічного походження великоросів, прибічники даної теорії показали свій власний, якщо і не етнічний, то політичний родовід, самі вказали на корені тієї ідеології, яку намагаються нав’язати українському суспільству.
Вони ще раз підтвердили, що їх ідейними попередниками були не російські українофіли, такі, як, наприклад, М. Костомаров і М. Драгоманов. Осередок розповсюдження “української” ідеології, що проповідувала повну національну окремішність русинів-українців від великоросів-“москалів” на тій підставі, що “москалі” начебто взагалі не є слов’янами, знаходився не в Україні, а в Австрійській Галичині, що перебувала під управлінням поляків. До того ж галицькі українофіли-народовці не самі придумали теорію неслов’янського походження великоросів, а отримали її від поляків, для яких ця теорія, розроблена Ф. Духінським, служила інструментом для досягнення політичних цілей.
Досить відверто заявляв у своєму політичному заповіті один із керівників польського повстання 1863 р. генерал Л. Мерославський: “Кинемо палаючі смолоскипи і бомби за Дніпро і Дон у саме серце Русі; розбудимо ненависть і спори посеред руського народу. Руські самі будуть рвати себе своїми ж кігтями, а ми тим часом будемо рости і міцніти” [21].
Використання поляками українофільства з метою підриву руської єдності послужило причиною вжиття урядом Росії обмежувальних заходів проти цього руху. Після 1863 р. можливості для розвитку в Росії політичного українофільства були вкінець обмежені, і його центр перемістився до австро-угорської Галичини, де оселилося багато польських емігрантів, учасників повстання.
В 1866 р. У Львові почав виходити журнал “Siolo”, заснований П. Свенцицьким, одним із таких емігрантів. У передмові до першого номеру говорилося про “русинів-українців”: “У нашому власному (тобто польському – авт.) національному інтересі потрібно допомагати національності, про яку йдеться. Всім відомо, що російський панславізм, який своїми претензіями погрожує слов’янству, головним чином спирається на самозваному визнанні фінно-монгольською Москвою себе слов’янською Руссю спочатку, всією Руссю потім, і Росією тепер. Тому, якщо шляхом досліджень, як історичних, так і літературних, справжня Русь (мається на увазі тільки Галичина – авт.) зможе обґрунтувати свої національні права, якщо переконає весь світ, що вона є окремою національністю і нічого спільного не має з Росією, - тоді панславістські претензії москалів порушаться, не маючи під собою підґрунтя, і апетити Москви будуть зменшені. Росія каже, що немає Русі як окремої національності, доведемо їй, що це не так, що Москва тільки привласнила собі права слов’янської Русі – і побачимо, що подвинеться від Європи, і поміж нею і Заходом стане непробивна стіна - слов’янська Україна-Русь” [22].
Наведені вище висловлення цікаві тим, що польські діячі, які мали наміри сотворити з галицьких русинів “антимосковську Русь”, кажуть про повну національну окремішність русинів від “москалів” не як про щось очевидне, таке, що не викликає сумніву, а розглядають цю окремішність як таку, що її потрібно розвинути (зі сторонньою – польською – допомогою), треба ще весь світ переконувати, обґрунтовувати цей факт і доводити його.
Отже, і самі поляки визнавали ідею національної єдності Русі, але, виходячи з певних політичних міркувань, були зацікавлені в тому, щоб цю єдність зруйнувати, а тому і ставили задачу обґрунтувати абсолютну окремішність “русинів-українців” від “москалів”.
Протягом наступних трьох десятиліть українофільський рух в Галичині зміцнів. Галицькі українофіли знайшли опору в інших, потужніших політичних силах, зацікавлених в ослабленні Росії, і виступили вороже проти самих же поляків. Але прищеплену поляками ненависть до всього руського вони зберегли.
Рубіж ХІХ-ХХ століть приніс різку радикалізацію українського національного руху, політизацію його вимог, розрив з колишнім українофільством, яке ще передбачало збереження подвійної ідентичності: хоча вже і не малоросійської, а нової, української, але поряд з загальноросійською. Нове покоління остаточно сформулювало свою українську ідентичність, перетворило українство із культурної та культурно-етнічної категорії в категорію національну. Воно встановлювало зв’язок між нацією та окремим «українцем» - членом нації. Ті, хто був українцем не тільки за походженням і мовою, а за переконанням, стали іменуватися “національно свідомими”. Так, члени таємного “Братства тарасівців” (виникло в 1891 р.) в основу свого світогляду поклали постулат, що “Україна завжди була, є і буде окремою нацією, і, як кожна нація, потребує своєї національної волі для своєї роботи і прогресу” [3;14].
Політизація вимог і розрив із подвійною ідентичністю передбачали більш рішучий перегляд історичного минулого України. В лютому 1900 р. в Харкові була утворена Революційна Українська партія (РУП). Вона стала першою українською політичною партією в Російській імперії. Ідеологічною платформою РУП стала брошура “Самостійна Україна”, яку на прохання організаторів партії написав харківський адвокат М. Міхновський. Власне, вона не була партійною програмою в повному розумінні цього слова, а скоріше була декларацією всього українського руху, обґрунтуванням стратегії і “законності” боротьби за “самостійну Україну” і особливу українську націю.
Центральне місце в міркуваннях Міхновського займає Переяславська Рада. Він стверджує, що з 1654 року для української нації наступив “антракт” – вона попала в рабство. Намалювавши страхітливу картину пригноблення, запустіння і русифікації (“смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації”), адвокат Міхновський будує “доказову базу” того, що Росія володіє Україною незаконно. Як і його попередники, він вказував, що з’єднання України і Росії мало характер “рівного з рівним” та “вільного з вільним”. “Дві окремі держави, цілком незалежні одна від одної в своєму внутрішньому устрої, захотіли об’єднатися для досягнення певних міжнародних цілей”, - так Міхновський охарактеризував сутність Переяславської угоди. Акт складання козаками і народом українських земель присяги на вірність цареві він, із зрозумілих причин, не згадував взагалі, сконцентрувавши увагу лише на “березневих статтях” 1654 р. – своєрідному “розмежуванні повноважень” між російським урядом і гетьманською владою. Він вводить термін, який, на його думку, відбиває це розмежування найкращим чином – “Переяславська конституція”.
Досить вільно переказуючи зміст цих статей, він робить висновок, що результатом ухвалення “конституції” стало не утворення нової, єдиної держави, а “союз держав”, в якому обидва незалежних суб’єкти зберегли власні, несхожі, форми устрою і права (в тому числі право вести зовнішню політику). Виплати з України йшли не державі, а особисто цареві – “протектору”. Україна не була ані завойована Росією, ані приєднана до неї дипломатичним шляхом. Більше того, її статус був підтверджений “народом українським” і царем “московським” [15;313].
Далі М. Міхновський робив висновок, що в результаті підписання угоди Україна не загубила жодних прав, а лишилася суверенною державою. Наступний розвиток подій – поступова інкорпорація земель до складу Росії – однозначно розцінювалася ним як одностороннє віроломне порушення міжнародної угоди, торжество сили над правом. А це означає, що “Переяславська конституція” стає недійсною, і Україна має всі підстави вважати себе не зобов’язаною дотримуватися положень цієї “тимчасової зовнішньополітичної угоди”. Тому, підводить підсумки Міхновський, гасло “єдина Росія для нас не існує”, цілі та діяльність українського руху цілком виправдані не тільки з моральної, але й з юридичної точки зору. Він (український рух) просто-таки повинен “розбити пута рабства” і відродити “одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ” [15;315].
М. Міхновським була зроблена важлива робота для ідейного становлення українського руху. Він впорядкував і сформулював погляди попередніх поколінь українофілів на проблему відносин України-Росії, дав їм обґрунтування (хоча і досить хитке і спірне як з історичної, так і з правової точки зору) і виробив програмні установки для наступних поколінь націоналістів. Але головне, положення “Самостійної України” цілком відповідали настроям носіїв української ідентичності і розбудовників української нації.
Таким чином, к початку ХХ століття сформувалися основні принципи відношення прихильників українського національного руху до Переяславської Ради і входження українських земель до складу російської держави. Ними стали:
1) теорія міжнародних “договірних” правовідносин двох рівних і рівноправних суб’єктів, які уклали тимчасову угоду щодо військової підтримки;
2) зображення Переяславської Ради як угоди щодо встановлення нестійкої конфедерації;
3) замовчування факту складання козаками і населенням українських земель присяги на вірність російському цареві та нарочите підкреслювання “березневих статей”.
До цього треба додати один дуже важливий наслідок, що випливає з вищевказаних принципів. Він став, мабуть, головним при оцінці Ради та подальшої історії. Мова ведеться про емоційно-моралізаторську подачу описуваних подій, згідно якої одна із сторін показується праведником, а інша підступним і віроломним порушником слова, одна – “агнцем”, а інша – “левом рикаючим”. Невід’ємним атрибутом даного погляду на події ХVІІ ст. став неісторизм. Дії історичних осіб та сил розглядалися не з точки зору історичного контексту (становища суспільства того часу, прийнятих в ньому норм, його свідомості, світогляду), а з позицій їх моральних зобов’язань і моральної ж відповідальності перед Україною і українською нацією – конструкціями набагато пізнішими – ХІХ-ХХ століть.
Отже, можна зробити висновок, що негативна оцінка Переяславської Ради і входження українських земель до складу Росії та концепція договірного союзу двох рівноправних сторін з’явились одночасно з виникненням українського національного руху. Вони стали не результатом історичного пошуку, неупередженої оцінки фактів та врахування історичного контексту події, а найважливішою складовою ідеології руху, положенням, необхідним для обґрунтування законності і правоти його діяльності щодо побудування особливої української нації та утворення української державності.
В даний час становище в Європі сильно змінилося в порівнянні з ситуацією не тільки півторастолітньої, а навіть п’ятнадцятилітньої давності. Однак в сучасній Україні отримує розповсюдження теорія Духінського, яка виникла в умовах зовсім іншої міжнародної обстановки. А це означає, що, не зважаючи на зміни, які відбулися за останні роки, і зараз існують політичні сили, зацікавлені у здійсненні старої схеми, згідно якої відокремлена від Росії Україна повинна стати її супротивником (для чого і потрібно створювати образ Росії як головного ворога України, а російський народ малювати як ворожий і взагалі неслов’янський).
Теорія неслов’янського походження росіян повинна також піднімати дух українців, розчарованих тією обставиною, що набуття “незалежності” призвело Україну не до обіцяного підйому та розквіту, а до катастрофічної кризи. Українців зараз втішають тим, що вони-то належать до чистокровних слов’ян, а ось “москалі” – “фінно-монголи”, - так доводить українська історична наука [29, 31].
“При всій схожості того, що писали Духінський та його польські і західноєвропейські послідовники в ХІХ ст. щодо неслов’янського походження великоросів, і того, що пишуть в наші дні українські ідейні спадкоємці Духінського, між ними є принципова різниця. Перші, розповсюджуючи антиісторичні погляди, переслідували свої політичні цілі і не були зобов’язані турбуватися при цьому про долю мешканців українських земель після їх відокремлення від Росії. Останні ж, - так звані українські патріоти, які розповсюджують ті ж самі антиісторичні погляди, діють у відповідності з планами певних кіл Заходу; з абсолютною зневагою відносяться до долі не якогось іншого, а свого народу, і виступають таким чином лише в якості знаряддя, що знаходиться в чужих руках і використовується в чужих інтересах” [23].
2. Філософія “інтегрального націоналізму”
Відповідно до цілей даної роботи нам потрібно розглянути ідеологію саме українського націоналізму. Отже, наведемо його характерні риси (взято їх з “Енциклопедії українознавства” [6], головним редактором якої був В. Кубійович, активний член ОУН-м, приймав найбільш дієву участь у створенні дивізії СС “Галичина”).
Публіцистом, який в найбільшій мірі причетний до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов зі своєю працею “Націоналізм” (1926 р.) та іншими публікаціями, а також журналом “Вісник”, який він редагував. Інші впливові ідеологи українського націоналізму Ю. Вассиян, М. Сциборський, Д. Андрієвський, В. Мартинець друкувалися в “Розбудові нації”. В 1929 р. була утворена Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. З цього часу ОУН стала стрижнем націоналістичного руху.
Націоналісти проголошували себе послідовниками “ідеалістичного” світогляду, який розуміли як антитезу не тільки матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму, але й позитивізму, прибічниками якого були корифеї української демократичної думки В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко.
Націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, практики над теорією. В доктрині націоналізму є відлуння ірраціоналістичних, волюнтаристських і віталістичних теорій, які користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер та інші).
Замість об’єктивного наукового пізнання націоналісти часто прославляли міфи. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби та жертовності кров’ю. Націоналізм відкидав традиційні моральні цінності і підпорядкував їх вимогам політичної доцільності згідно принципу “мета виправдовує засоби”. Деякі публіцисти відкрито проповідували макіавеллізм.
Ідеологія націоналізму покликана була виховати новий тип українця: “сильну людину” з “незламним” характером, фанатично віддану ідеалам руху і готову пожертвувати заради них собою та іншими. Вважаючи націю абсолютною цінністю, націоналізм принципово відкидав політичні цінності, що виходили за рамки національного інтересу.
Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний “всеобіймаючий” характер руху виявляється в тому, що його послідовники повністю підпорядковувались ідеології націоналізму та партійній дисципліні.
Такими рисами охарактеризувала “Енциклопедія” український націоналізм. Вони в деякій мірі дозволяють судити щодо цієї ідеології, але тільки в деякій, тому що характеристика є надто загальною, багато чого упущено, що не дозволяє розкрити внутрішню сутність українського націоналізму. Тому перейдемо до писань ідеологів українського націоналістичного руху.
2.1. Ідеологічне підґрунтя ОУН
“Риси націоналізму” у скороченому вигляді повторюють головні ідеї “Націоналізму” Д. Донцова, що в черговий раз доводить безперечний вплив його філософії на ОУН:
“1. Догматизм. Це наші незмінні правди, які ніхто і ніколи не поколиває...
2. Фанатизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює освячених на боротьбу...
3. Ілюзіонізм. Уявлення в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас на боротьбу з ворогами...
4. Романтизм. Проявляється як фактор.
5. Аморальність. Надзвичайна відданість якійсь справі і безжалісна боротьба з ворогами...
6. Творче насильство. Це нетерпимість проти всього, що хоче нашого занепаду...
7. Ініціативна меншість. Ініціативу Держави має тільки ініціативна меншість, а маси – ніколи.”.
У своєму програмному документі “Ідея українського націоналізму” (який також повторює думки Донцова з його “Націоналізму”) оунівці пишуть: “Ідею характеризують:
Виключність. Український націоналізм на своїх землях визнає тільки українську владу. Ідею єдино правильну, спрямовуючу.
Яскравість. Чинимо так, що цілі наші ясні і прості, тобто шлях революційної боротьби за досягнення української влади.
Всеобіймаючість. Український націоналізм охоплює: цілісність і життя нації. У вихованні націоналізм охоплює людину цілком, його душу наставляє на потребу нації.”
Читаємо далі – “Наші цілі”:
“ОУН бореться за українську великодержавність і могутність...
ОУН бореться за національний принцип всесвітньої організації і відродження героїки і слави української землі...
ОУН визнає найвищим добром на землі добро української нації.
Україна – вище за все, це гасло – самоціль для нас.
ОУН визнає свободу совісті тільки тих культів в Українській державі, які не йдуть проти інтересів української нації.
ОУН визнає вільну творчість індивідуальності тільки в лоні нації; нічого проти нації.
ОУН бореться за сильну державну владу в руках вождя нації.
ОУН бореться проти тиску народу на політичні партії.
ОУН бореться за організацію народу, яка спирається на принципи лідерства.
ОУН бореться за новий тип українця.
ОУН визнає принцип: Україна для українців”.
За що має боротися український націоналіст, говориться в однойменному документі: “а) за Українську державу; б) за всебічний розвиток Української нації; в) за український соціальний устрій; г) за панівне становище серед інших народів; д) за новий тип українця”.
Описуючи політичні рухи, націоналісти поділяють їх на природні та штучні. До штучних (механічних) рухів вони відносять комунізм і соціалізм, тому що ці рухи “не є природним творінням даного народу”. А природними рухами є “український націоналізм, у німців – гітлеризм, в Італії – фашизм..., тому що вони – природне творіння і дар самого народу. Ці рухи сходні між собою, тому що найвищою метою і ідеалом ставлять добро їхніх націй”.В Постанові І Конгресу ОУН в розділі ІV “Зовнішня політика”, пункт 2, говориться: “Повне винищення всіх поселенців на українських землях, яке настане в ході національної революції, і відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних збройних сил і доцільна союзницька політика” [12]. В цій нормі отримує свій розвиток друга з “10 заповідей українця”, написаних М. Міхновським: “Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди це вороги нашого народу...” І наступні строки теж написані українськими націоналістами. Це третій пункт Акту проголошення Української держави, який було зачитано Я. Стецьком на зборі ОУН у Львові 30 червня 1941 р.: “... 3. Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на Українській землі, боротисьме дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі” [18, 25;320].
Цитування можна продовжувати, але й з наведених програмних документів ОУН [16] вже стала ясною сутність українського націоналізму.
2.2. “Націоналізм” Д. Донцова
В 2003 р. в Києві проходила науково-теоретична конференція студентів та молодих науковців “Дмитро Донцов – апостол Української Ідеї”, приурочена до 120-річчя з дня народження провідного ідеолога українського націоналізму. Гадаємо, що для кращого розуміння сутності філософії Д. Донцова корисно буде ознайомитися з уривками доповідей, що прозвучали на конференції [5].
Зокрема в одній з доповідей говорилося: “«Націоналізм» (1926 р.) Д. Донцова - фундаментальна праця, яка стала в певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів. Саме з ідей “Націоналізму” зродились легендарні чини членів УВО, ОУН, УПА”. В якості “легендарних чинів” маються на увазі, ймовірно, етнічні чистки польського та єврейського мирного населення, які проводились “героями” УПА [17].
“Його (Донцова) психологічно-волюнтаристичний підхід в теорії еліт спромігся перейти із розряду теорії в принцип національної політичної практики в 30-50 роки ХХ століття”. Дану заяву можна прокоментувати цитатою хоча б із Звіту робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА [18]: “У квітні 1973 р. архівно-обліковим відділом КДБ при Раді міністрів УРСР для президії Верховної Ради УРСР було підготовлено зведення про втрати радянської сторони у 1944-1953 pp. Сумарні втрати дорівнювали 30 676 загиблим. За категоріями статистика загиблих виглядала таким чином:
- співробітників НКДБ-МДБ - 687;
- співробітників органів внутрішніх справ - 1864;
- військовослужбовців внутрішніх військ, прикордонних військ і Збройних сил - 3 199;
- бійців винищувальних батальйонів - 2590;
- представників органів радянської влади: депутатів Верховної Ради УРСР - 2; голів облвиконкомів - 1; голів міськвиконкомів - 8; голів райвиконкомів - 32; голів селищних рад - 1454; інших радянських працівників - 1235;
- працівників партійних органів: секретарів обласних комітетів - 1, секретарів міських комітетів - 2, секретарів районних комітетів - 44, інших - 160;
- колгоспників: голів колгоспів - 314; колгоспників і селян - 15355;
- робітників - 676;
- представників інтелігенції - 1931;
- дітей, людей похилого віку, домогосподарок - 860”.
Світоглядна позиція Донцова багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше [1;403]: «Всяка філософія гуртової одиниці (а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивування... Нам треба лише зміцнювати її, виявлювану в діяннях одиниць волю нації до розросту... І це зміцнення має бути першою і головною засадою тієї національної ідеї... Ця воля, під якими формами вона не виявлялася б, скрізь, завжди шопенгаверівська “воля життя” однозначна з ніцшівською “волею влади”, з боротьбою, знищенням перепон.» До “перепон” належать, за М. Міхновським, “вороги нашого народу”: “москалі, поляки й жиди”.
“Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації”. Вищезгадане право Донцов пропонує здійснювати через “творче насильство ініціативної меншості”, яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до агресії проти інших. Донцов упевнений, що “цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній “теологічній“ релігіозній або національній ідеї”. Насильством “перемагає всяка нова ідея. Агресивність, не компроміс – такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаїмно виключають. Чинником активним, тим, що несе ідею, є – активна, або ініціятивна меншість. Суть цієї меншості..: це група, яка формує неясну для “неусвідомленої” маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує “народ” для боротьби за цю ідею. Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільнотворчою силою”.
Підводячи підсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ф. Ніцше: “Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. “Фанатизм”, “інстинктовні почування”, “емоційність” замість “розумовости”, дух національної нетерпимості”, – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і пристрасть, що не знає жодних “чому”... Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим... Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз назавжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, волевий світ сильних народів-володарів” [5].
2.3. “Націократія” М. Сциборського
Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині 30-х рр.. запропонував Микола Сциборський – на той час, фактично, друга після Є. Коновальця людина в ОУН. 1935 року він видав у Парижі книжку “Націократія” [24], в якій окреслив своє бачення української державності.
У цій роботі він піддав гострій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм. Для Сциборського “фашизм – це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму”. “Український націоналізм, - заявляє він, - признає за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближується до нього своїм ідеологічним змістом... Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачують у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють із самою нацією, як органічну форму її існування. У своєму відчуванні та розумінні нації й держави, український націоналізм споріднений з останніми рухами. Отже, націоналістичне розуміння нації ґрунтується на спіритуально-волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби.”
Далі автор подає визначення націократії: “Український націоналізм змагає до створення політичного, соціального та господарського ладу самостійної Української Держави на принципах націократії”. Це “режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – в представницьких органах державного управління”.
Націократія в своїй істоті революційна, - пише Сциборський, тобто “здатна своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму”. Для того, щоб “визволитися”, українським націоналістам потрібна національна революція – “внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах, ідейний, духо-волевий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядковання та забезпечення для неї гідного існування”. “Вирішальною фазою революції буде, пристосований до відповідних обставин, збройний виступ Української Нації проти окупантів... Одне є безсумнівне: ця боротьба буде важка, кривава й жорстока”. І для цього “націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливості”, милосердя й гуманізму...” Яку ж ненависть та зневагу до всього людства потрібно мати, щоб ставити в лапки наведені вище слова! Що людського залишається в прихильниках такої ідеології?
Повторюючи Д. Донцова і Ф. Ніцше, Сциборський пише: “Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні... Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе!”
Сциборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацією – “лише за панування самої нації – ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм”. Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН було прийнято нову програму. Вищевказані гасла так і залишились пустою декларацією.
Наступна фраза взагалі “списана” з “Моєї боротьби” А. Гітлера: “Держава - це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів. Держава вище кляс і партій!” Оригінал звучить наступним чином: “Могутній національний уряд може висувати і більші вимоги до окремої особи і до окремих держав, тому що кожен окремий громадянин в таких заходах центральної влади завжди і неодмінно буде бачити знаряддя величі його власного народу” [2].
Отже, після проведеного аналізу можна впевнено говорити, що ідеологія українського націоналізму є ідеологією фашистською, людиноненависницькою. Це підтверджується словами самих українських націоналістів. А така ідеологія прав на існування не має і не повинна мати. На жаль, сьогоднішня ситуація в Україні свідчить про протилежне.
3. Ідеологія сучасних українських націонал-радикальних організацій
КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
“Конгрес Українських Націоналістів є спадкоємцем національно-визвольних змагань українського народу та його найкращих представників: Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухевича, С. Ленкавського, Я. Стецька, С. Стецько та інших... У новітній добі Конгрес пов’язує своє буття із національно-визвольною боротьбою Організації Українських Націоналістів. На цій основі він формує свої ідеологічні та політичні цінності, продовжуючи суспільно-політичну діяльність на засадах українського націоналізму”.
“Український націоналізм - це цілісна ідеологія і політичний рух, що історично зродилися з внутрішньої природи Української Нації і є великою рушійною силою, яка гуртує, дисциплінує, скеровує націю на досягнення спільної мети. Основою українського націоналізму як ідеології є творчість Тараса Шевченка, праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова”. Стосовно творчості цих особистостей ми вже писали в перших двох питаннях.
“Український націоналізм завжди був і залишається вирішальною силою у боротьбі за свободу Української Нації... Нація – це найвища форма організації людської спільноти, органічно пов’язаної спільним етнічним походженням, мовою, територією, історією, культурою, історичною місією та національною ідеєю. Українська Національна Ідея - це духовний виразник головних устремлінь нації, її стратегічної мети... Виразником Національної Ідеї виступає національна еліта, політична воля якої відображає корінні інтереси усього народу. Національна еліта є провідною верствою Української Нації...”
“Головним чинником реалізації Національної Ідеї є націоналістичний рух — натхненна соціально-політична сила, котра постає з духовної та суспільної природи народу. Українська Національна Ідея скеровує діяльність українського націоналістичного руху, лежить в основі теорії і практики державотворення в Україні. Українська Національна Ідея поєднує в собі національні, християнські, гуманістичні, демократичні ідеали, прагнення до свободи, рівності й справедливості...”.
МОЛОДІЖНИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ КОНГРЕС
“Український націоналістичний рух є інтегральним... Інтегральність його означає, що він прагне охоплювати народне життя у всіх його виявах, аби згуртувати всі здорові складники народу для здійснення Національної Ідеї”.
“В центрі світоглядних засад українського націоналізму лежить Ідея Нації. Нація є найвищою органічною формою існування народного організму, яка... характеризується усвідомленням власної окремішності і спільною волею її складових жити на своїй етнічній території самостійним життям у власній національній державі, виходячи з усвідомлення Національної Ідеї. Свідомим носієм Національної Ідеї виступає провідна верства - національна еліта, політична воля котрої відображає кореневі інтереси всього народу. Сенсом існування кожного народу є його власне покликання, історична Місія, яка реалізується через здійснення Національної Ідеї”.
“Головним чинником реалізації Національної Ідеї є націоналістичний рух - натхненна націоналістичним світоглядом соціально-політична сила, котра постає з духової та суспільної природи народу як відповідь на його найістотніші потреби, і діє під кермом його провідної верстви”. Ця фраза списана з програми Конгресу Українських Націоналістів, до того ж дослівно.
Приоритетним завданням учасники МНК ставлять собі “створення розгалуженої багатофункціональної поліструктурної організаційної мережі, котра би охоплювала всі сфери молодіжного життя і комплексно б спонукала і сприяла формуванню нової генерації Українців - господарів на своїй землі”. Здавалося б нічого погрожуючого в словах “господарі на своїй землі” немає, але в світлі того, що МНК є “складовою частиною українського націоналістичного руху під проводом революційної ОУН”, а також “стоїть на ідеологічних засадах українського націоналізму”, зміст вищевказаної фрази можна досить чітко розтлумачити.
“Складність і різноманітність проблем, котрі стоять перед Україною в цілому і перед українською молоддю та Молодіжним Конгресом зокрема, потребує їх радикального і комплексного вирішення... До влади в Україні мають прийти... вольові і рішучі... особистості, для яких інтереси Нації - понад усе”.
Які можуть бути коментарі? Зміст ідеологічних засад українського націоналізму розкрито в другому питанні.
ВО “ДЕРЖАВНА САМОСТІЯНІСТЬ УКРАЇНИ”
У програмному документі “Політична філософія ДСУ” говориться: “Ідеологія ДСУ охоплює інтереси нації. Політична ідеологія ДСУ – націократична...” і т. ін. Тут і далі чітко впізнаються впливи “Націократії” М. Сциборського (до того ж нижче згадується його ім’я), тому немає сенсу цитувати подальший текст.
Р. Коваль, керівник, а також провідний ідеолог Всеукраїнського політичного об'єднання “Державна самостійність України” у своїй “Філософії українства” так говорить про себе: “Я, колишній рядовий лікар, українець, можливо, середніх здібностей, раптом, за якихось п’ять років став ідеологом українського націоналізму. Так, принаймні, говорять. Люди. Українці. Вороги, щоправда, чіпляють ярлик ідеолога фашизму. Теж почесно. Хоч і не зовсім справедливо. Бо я не італієць. Я – українець” [9].
Далі читаємо, яким бачиться Р. Ковалю майбутнє України: “Натовп любитиме Володаря, який прийде. Це буде Вождь. Він призначить керівників натовпу – еліту. І український народ... згадає запах поту, пороху і крові. Ми віримо в це...”
У статті “Оспівуймо українське насильство!” Р. Коваль пише: “Погано не те, що молодь захоплюється фільмами про насильство, погано, що вона не дивиться фільми, які оспівують українське насильство. Бо таких фільмів нема. А насильство було. Чи варто приховувати нашу героїчну історію...
Невже нікому з українських кіномитців не хочеться хоч на час зйомок стати... Петлюрою, Бандерою?! Невже навіть на кіномайданчику не захочеться накинути удавку на шию москалю-”визволителю”, випустити кишки жиду-чекісту, застрелити стрибка-українця?..”
“Українці - нація героїв. Нація зарізяк, насильників, убивць і погромників... Жиди, поляки, турки та інші спробували українського пороху. Українського ножа. Удавки. Вони знають, що це таке. Вони знають, як незручно, коли кишки теліпаються між ногами. Вони знають, що таке затруднене дихання. Тому й складають про нас легенди. Бо це ми, а не вони забули запах згарищ Умані та сотень інших зажидівлених й польських містечок і сіл, самовільно, без дозволу розкиданих по нашій Україні.
Так, ми нація - погромників! Грубих і нещадних зарізяк. І ми тільки почали роботу! Нагадую переляканим: погроми ми робили тільки на своїй землі. Не у панській Варшаві, не в Стамбулі, не в Тель-Авіві. Чи вошивій Московії. То в чому справа?! Невже ми не маємо право зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!”
Читаючи післямову до “Філософії українства”, “свідомі українці” почнуть себе поважати по-справжньому: “То яка ж філософія українців?.. Згадати про свою силу. Відчути себе сильними. Освіжити почуття наших ворогів. Дати їм нові аргументи нашої сили. Нові жахливі приклади. Ще трохи нахабства наших ворогів, по болоту піде хвиля і герої будуть. Тисячі, мільйони героїв. І будуть у школах Тель-Авіва і Москви інтелігентні вчителі розповідати про безчинства “варварів”-українців... Оце і вся філософія українців! “
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АСАМБЛЕЯ
До виходу з УНА її головним ідеологом був Д. Корчинський. В “Революції суспільств” він пише: “Ми будемо прикрашати міста не будівлями, а руїнами. Мікеланджело вчить нас усувати зайве. Міські ансамблі виграють, звільнившись від новобудов... Найбільш деструктивним елементом є ті, хто все ще працює. Вони більш за все заважають всім іншим, вони погрожують рівновазі своїми вічними вимогами зарплати, підтримки виробництва, людського відношення... Сила в досягненні переваги естетичного над етичним, в розширенні місця мистецтва. Треба уникати праці. Необхідно робити тільки те, що цікаво – грати. У базові для нас часи ті, хто за допомогою війни ухилявся від роботи, йшли в бій у святковій одежі. Вони святкували... За відсутності організаційних, наукових або творчих здатностей треба жити по-християнському – жебрацтвом і грабіжництвом... “
Прихильність до руйнування присутня практично у всіх працях Д. Корчинського. Кращим прикладом є “Доктрина дестабілізації”. “Політика – це хрестовий похід за ідею. Ми – носії нової революційної свідомості. Для нас є добрим все те, що дійсно носить радикальний характер... Ми ховаємо трупи старих ідеологій. Цінності чужих цивілізацій нам потрібні лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі. Нас об’єднує одне – неприйняття всього, що існує... Жага руйнування – творча жага. Група, яка бореться, здатна просуватися вперед лише через конфлікти. Партія – це армія. Партія сама повинна боротися. Без практики збройної боротьби програмні положення є балачками. Коли я чую слово, моя рука тягнеться до пістолету (не вистачає лише слова “культура” – і отримаємо фразу відомого діяча НСДАП – авт.)... Насилля є для нас єдиним способом спілкування із суспільством. Бомби проти апарату пригнічення ми кидаємо у свідомість мас. Їх виклик – вбивство, наша відповідь – вбивство. У вбивстві – їх аргумент, у вбивстві – наше заперечення. Провокація, репресія, революція. Розбивайте собачі голови! Невинуватих немає! Гуманізм нічого не вартий, коли він не підкріплений подвійною перевагою в авіації і танках... Нам не потрібна інша діалектика, окрім діалектики ножів та пістолетів. Необхідно вербувати молодь, яка розувірилась у сім’ї, суспільстві, втратила надію в майбутнє.” Тобто збирати під свої прапори “втрачене покоління”. Саме цим скористалися нацисти в Німеччині 20-х років ХХ століття.
Нинішнім ідеологом УНА є М. Карпюк. Світоглядна доктрина УНА “Жити за законами рідної землі” під його авторством розкриває нам плани Української Національної Асамблеї на випадок приходу їх до влади.
Перше, що помічаємо при читанні цієї доктрини: автор змішав до купи з християнським віровченням і буддистські постулати, і філософію Д. Донцова, і теорію української раси М. Грушевського, і, навіть Закони Ману. Вся ця гримуча суміш вражає своєю безапеляційністю та претензіями на оригінальність, навіть, на геніальність.
З першого ж абзацу нас переконують, що українці – потомки аріїв, тобто після Третього рейху - єдині, що залишились, істинні арійці. До речі, передвиборча програма УНА 2006 року передбачає перехід України від республіканської форми правління до “третього гетьманату” – мимоволі виникають асоціації з Німеччиною періоду 1933-1945 років. Використання в назві одного з розділів цієї програми словосполучення “життєвий простір” також наводить на відповідні роздуми: ось так, відкрито пропагуються найвідоміші нацистські кліше. Нагадуємо, що це офіційний текст передвиборчої програми політичної партії, який був надрукований в засобі масової інформації Кабінету Міністрів України - “Урядовому кур’єрі” [33].
У тій самій програмі проголошується: “Третій гетьманат – демократична держава... Його стрижнем є повноцінне виконання 7 умов демократичного устрою.” І далі – в третій умові: ”Гетьман... керує роботою законодавчої, виконавчої і судової влади”. Ця модель державного устрою в юриспруденції називається диктатурою, а диктатуру демократичним устроєм навіть при великому бажанні назвати не можна.
Але повернемось до світоглядної доктрини УНА. Згідно неї суспільство має бути поділене на 4 варни: 1) брахмани (люди духу, мудреці); 2) кшатрії (державні керівники, воїни); 3) бізнесмени (організатори-господарники); 4) спеціалісти (професійна діяльність).
“Життя нації можливе лише завдяки ієрархії. Без ієрархії — хаос, за яким настає руїна або й смерть самої нації. Визначальне місце в ієрархії посідають варни брахманів і кшатріїв”. Вони є “організуючим чинником по відношенню до нації. Варна кшатріїв здійснює безпосереднє керівництво державою. Брахмани – духовні провідники нації. Сила цих двох варн у їх тісній взаємодії”. Брахманат (в якості нього виступає Українська Помісна Церква) поєднає в собі функції релігії, науки й мистецтва.
Стосовно “української помісної церкви” потрібне детальніше пояснення, це принципове питання. Починаючи з перших років “незалежності” окремі українські політики мають стремління створити в Україні “помісну церкву” за участю двох розкольницьких релігійних організацій – Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) і Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), – а також Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), підлеглої Риму. Це намагання прикривається фальшивим гаслом: “Незалежній державі – незалежна церква”. Але “помісність церкви” визначається не національною належністю народу, що її складає, а територією, на якій церква здійснює свою діяльність. І така Помісна церква в Україні існує з 1991 р. – Українська Православна Церква Московського Патріархату, як така, що отримала свою канонічну автономію і незалежність від московського Патріарха, внаслідок чого Руська Православна Церква є для нас Церквою-Матір’ю. Канонічність церкви визначається трьома факторами:
1) вона має бути заснована Христом;
2) вона повинна мати апостольське наступництво;
3) вона повинна бути визнана іншими Помісними Церквами світу.
УАПЦ і УПЦ КП засновані в ХХ-му ст. (в 1922 і 1992 рр. відповідно) відлученими від Церкви людьми – світськими людьми, що саме по собі є абсурдом. УАПЦ і УПЦ КП не визнані жодною з п’ятнадцяти Помісних Православних Церков світу. Вони відкинуті Вселенським Православ’ям як єретики і розкольники. Називати їх православними церквами – це кощунство. “Розкольницькі секти православного обряду” – ось їх істинна назва. Втручання політиків вже призвело до розколу православ’я в Україні. Будь-яка Помісна церква створюється з волі Божої, а не з сваволі керівництва держави. Отже, об’єднання канонічної Української Православної Церкви (УПЦ МП) з цими сектантськими угрупованнями під назвою “єдиної помісної церкви” стане можливим лише у випадку їх покаяння і повернення до віри батьків, даної нам через святого рівноапостольного князя Володимира. А вирішення церковних питань – справа не політиків, а виключно церкви – священництва і віруючих. Націоналістичні ідеологи не мають ніякого морального права навіть пропонувати – а не то, що вимагати - створити в Україні “помісну церкву” на вказаних вище умовах.
Далі по тексту доктрини УНА слідує відверта єресь з расистським ухилом: “Людський дух розвивається через багаторазове втілення (палінгенезію) - про це свідчить арійська традиція, Євангеліє і сучасна наука. Лише в ході палінгенезії можна досягти Царства Божого — гармонійного поєднання божественного й земного в людині та суспільстві, а після фізичної трансформації (воскресіння) — життя вічного”. Характерно, що автор – людина, яка не має жодного уявлення щодо християнського віровчення, виводить свої твердження з Євангелія! “Механізм такого переходу забезпечує раса. Раса - це стратегія прискореної еволюції через палінгенезію однорідної солідарної групи духовних сутностей, поєднаних властивими їм духовними, психічними, фізичними ознаками та волею до спільного майбутнього, яка відтворює собі подібних... У минулому відбулося три расових переходи, в результаті яких сформувались: раса неоантропів, біла раса, раса аріїв. Незабаром має відбутись перехід України на новий, четвертий, цивілізаційно-расовий рівень розвитку — рівень цілісності й мудрості...”
“Іде великий і болісний процес народження Нової Людини, Нової раси, Нової цивілізації. Нова людина... виростає з довколишнього середовища. Як паросток нового життя проростає з перегнившого плоду, так нове людство виростає із середовища сучасної гнилизни”. Очевидно, мається на увазі, що нинішнє людство свій вік віджило – це вже “гнилизна”. А на їх місце прийдуть “нові люди”, вони будуть краще. Цілком зрозуміло, що поняття “нової раси”, “нової цивілізації” УНА і “касти луччих людей” Донцова споріднені. Не випадкова й паралель “касти-варни”, “нація-раса”.
В результаті “постане нове солідарне й структуроване суспільство”, побудоване на принципах:
- “природовідповідної праці” (суспільство, поділене на вищі і нижчі “варни”);
- “свободи” (в умовах диктатури “третього гетьманату”);
Всю доктрину пронизують думки параноїдального характеру, расистські погляди та богохульство. Очевидно одне: в результаті впровадження в життя цієї доктрини вся Україна перетвориться на тоталітарну секту.
4. Націоналізм істинний та псевдонаціоналізм
В 1921 р. історик кн. М. С. Трубецькой, відомий як засновник і провідний теоретик євразійства, опублікував статтю під назвою “Про націоналізм і псевдонаціоналізм”. Ця стаття має безпосереднє відношення до теми нашої роботи. В ній автор дає чітку, навіть жорстку характеристику декільком видам псевдонаціоналізму. На жаль, її в повній мірі можна застосовувати до ситуації, яка склалася на даний час в Україні (маються на увазі численні прибічники філософії Д. Донцова, послідовники ОУН-Бандери: Конгрес українських націоналістів, УНА-УНСО, Молодіжний націоналістичний конгрес, ВО “Свобода”, ВО “Тризуб ім. С. Бандери”, Українська націонал-трудова партія та інші націонал-радикальні об’єднання). Витяги із писань їх ідеологів наведені у 3-му питанні цієї роботи.
У своїй статті кн. М. С. Трубецькой розглядає поняття націоналізму з точки зору поглядів адептів цієї ідеології на культуру.
“Відношення людини до культури свого народу, - пише він, - може бути досить різне. У романогерманських народів це відношення визначається особливою психологією, яку можна назвати егоцентричною”. Сутність її в тому, що людина з такою психологією підсвідомо вважає себе центром Всесвіту, найкращою і найдосконалішою з усіх істот. Романогерманці, наскрізь просякнуті цією психологією, оцінювання культур народів світу будують саме на ній. Тому для них є можливим лише два види відношення до культури: або визнання того, що найвищою та найдосконалішою культурою в світі є культура того народу, до якого належить даний “оцінюючий” суб’єкт (німець, француз і т. д.), або визнання того, що верхом досконалості є не тільки цей окремий різновид, а й вся загальна сума найближчим чином споріднених з ним культур, створених у сумісній праці всіма романогерманськими народами. Перший вид носить в Європі назву вузького шовінізму (німецького, французького і т. д.). Другий вид точніше за все можна було б визначити як «загальнороманогерманський шовінізм». Однак романогерманці завжди були наївно впевнені, що тільки вони мають право називати себе «людством», свою культуру – «загальнолюдською цивілізацією», і, нарешті, свій шовінізм – «космополітизмом». Що стосується народів нероманогерманських, які сприйняли “європейську” культуру, то зазвичай разом з культурою вони сприймають і оцінку цієї культури, піддаючись омані неправильних термінів “загальнолюдська цивілізація” та “космополітизм”, які маскують вузько етнографічний зміст відповідних понять. Завдяки цьому у таких народів оцінка культури будується вже не на егоцентризмі, а на своєрідному “європоцентризмі”.
Отже, обов’язком будь-якого нероманогерманського народу, вважає автор, є, по-перше, перемогти власний егоцентризм, а, по-друге, відмежуватися від омани “загальнолюдської цивілізації”, від намагання будь-якою ціною бути «справжнім європейцем». Цей обов’язок можна сформулювати двома афоризмами: «пізнай самого себе» і «будь самим собою».
Від пізнання своєї власної природи людина (або весь народ) шляхом поглиблення самопізнання приходить до усвідомлення рівноцінності всіх людей і народів. А висновком з цього пізнання є ствердження своєї самобутності, намагання бути самим собою. І не тільки намагання, але й вміння. Тому що той, хто самого себе не пізнав, не може, не вміє бути самим собою. Тільки пізнавши свою природу, свою сутність з повною ясністю, людина здатна залишатися самобутньою, ні на хвилину не вступаючи у протиріччя із самою собою, не вводячи в оману ані себе, ані інших. Власне «пізнай самого себе» як життєве правило засноване на філософському оптимізмі, на визнанні, що істинна природа людини (як і всього світу) – добра, розумна і прекрасна, і що все погане у житті (зло, безлад, страждання) є плодом ухилення від природи, недостатнього усвідомлення людиною своєї істинної сутності.
“Важливо відмітити, - додає М. Трубецькой, - що результати самопізнання можуть бути різними залежно не тільки від індивідів, що себе пізнають, але й від ступеню і форм самого пізнання. Робота християнського подвижника, яка складається з того, щоб перемогти спокушання гріху і намагатися бути таким, яким сотворив людину Бог, є по суті, самопізнанням, що проводиться при водійстві Благодаті і невпинній молитві. Воно призводить подвижника не тільки до високої моральної досконалості, але й до містичного прозріння у розуміння буття і світобудови”.
Все до цього моменту сказане стосувалось як індивідуального, так і колективного самопізнання. Якщо розглядати народ як психологічне ціле, як колективну особистість, то для нього є можливою і, навіть, обов’язковою певна форма самопізнання (воно логічно пов’язане з поняттям особистості: де є особистість, там може і повинне бути самопізнання). І якщо в приватному житті людини самопізнання є всеобіймаючою метою, що вичерпує собою все доступне їй щастя, всю моральність, духовну красу і мудрість, якої вона може досягти, значить тим самим є воно і для колективної особистості народу.
Зовнішньо самопізнання виражається в гармонічно самобутньому житті та діяльності даної особистості. Для народу це – самобутня національна культура. Народ пізнав самого себе, якщо його духовна природа, його індивідуальний характер знаходять собі найбільш повне та яскраве вираження в його самобутній національній культурі і якщо ця культура досить гармонійна, тобто окремі її частини не проти |
|